швидче! Лізь, бісова німтура, а то мара з'їсть!…
Петро. Ну, зажди, вилізу, то я тобі дам!
Посварившись на хлопчика, він ховається під піччю.
Степанко, озирнувшись навкруги з-під лоба, підводить голову, надувається і починає виразно з протягом говорити.
Степанко. А я мару — палкою! палкою!..
Тимчасом у сінях здіймається гомін, сміх, вигуки: „Держи! Держи його, Катре, а то втіче! В хату! В хату тягнімо його, дівчата!“
Дівчата (із сміхом та з гомоном втягають під руки в хату Панаса в машкарі. В хаті Панас зриває з себе машкару; його випускають. Він сідає на лавці й витирає на лиці піт. Дівчата розглядають машкару, вигукуючи): Ой, яке погане! — Яке страшне! — Яке кумедне!
Панас. Ху, впарився! (Побачивши Степанка). О, ти вже тута, Степанко? (Сміється). Що, дуже налякалися? (До всіх). Комедія була з ними! (Сміється). Отой Петро, оте дурне лепетро, козина головка, не боїться, ні собаки ні сірого вовка, та гуляв із дитиною на майдані. Дитина сидить у візочку, а він на моріжку, у кукол собі гуляє. Як-же тільки зазирив мене — як не схопиться, та за візок, та як дремене! Візок перекинувся, дитина випала в пісок, а він не чує — тарганить візок, кілько є духу…
