Катря (увіходить у хату). І де він тую мару набачив?
Одарка (розчаровано). А хіба-ж немає?
Катря. Немає й пам'яти! (До Петра). Ой ти, парубче!
Петро (гаряче). Що, набрехав? Щоб мене грім убив, коли брешу!
Катря. Та не божися — то-ж гріх!
Петро. А чого-ж ти не віриш? Ось і Степанко бачив. (До хлопчика). Бачив, Степанко, чорта? бачив?
Степанко тільки подивився на нього й знову починає гратися з цяцьками. Петро присікується до нього.
Петро. Та чого це ти знову мовчиш? Чом не говориш? Говори, ато буду бити!
Катря. І чого бо ти чіпляєшся до дитини! Воно-ж, кажуть, німе у вас!
Петро. Еге! Німе! Мати кажуть, що ото воно уперте таке, — говорить не хоче, а як сам останеться, то, як старий, сам до себе говорить, мати кажуть: бити його треба, щоб говорив!
Степанко з-під лоба тільки зиркнув на його і знову починає гратися. Петро свариться на Степанка.
Петро. Ось прийде мара, вона тебе навчить говорити!
Катря. Треба ото тобі лякати дитину! (Витирає Степанові під носом). Не бійся, Степанку, ми мару — палкою!
Одарка (сидить на лаві, скучаючи). А я думала — вона сюди прийде, а її й немає…
Петро. Бач, яка смілива знайшлася! (Лякає). Зажди — ще прийде, то й не рада будеш!
