пільне вікно. Ми — зирк! — а воно таке чорне, волохате, — витріщило очі та ме-е-е. Та й сховалось. Ми — хто куди! Пріська — під стіл, Горпина — під лаву… Визирнула я у вікно, а воно так і пострибало, як собака, поміж пшеничинням.
Катря (весело сміється). Тепер-же я знаю, яка то була мара… Знаєш, хто то такий? То наш Панас!
Одарка (незадоволено). Ай! Я так не хочу!
Катря. Чого не хочеш?
Одарка. Я хочу, щоб то була справді мара!
Швидко вбігає в хату Марина, заклопотана, з таємничим виглядом.
Марина. Господи! Царице не… (Далі спотикається на поріг, — скривилася, хапається за ногу).
Дівчата (обидві разом). Що таке? Що таке, Марино?
Марина. Ой… ногу забила! підождіть трохи…
Одарка (нетерпляче). Та кажи швидче.
Марина. Зараз! (Далі вона заплющила очі, міцно стулила губи, дожидає, поки перестане боліть. Переждавши вона махнула головою і розплющила очі). Вже!… (Думає). Що бо я казати почала?
Одарка (швидко). Ти казала: „Господи! Царице небесна“…
Марина. Ага! (Підпирає щоку рукою, як доросла молодиця, і починає розповідати, прихитуючи головою, заплющуючи часом очі). Господи, царице небесна! Святая великомученице Варваро! Скілько жила — не чула і не бачила такого, як оце довелося побачити.
