а вчора вже мати й за чуба скубли мене за те.
Катря. Ні, не те. А чого то в тебе,
Панас — воли пас,
А Маруся бички,
Купив черевички,
чого ото вухо таке червоне, що аж горить? Це вже хтось намняв?
Панас (похмуро). Яке там воно червоне! (Береться за вухо).
Катря (приглядаючись). Ану зажди: матінко! аж кров виступила! Ось про це, то вже скажу!
Панас. Ну-ну! гляди! я тебе — скажу!
Катря (тихше). Хто-ж це тебе наскуб так?
Панас (помовчавши). Баба Хорошунка.
Катря. Та за що?
Панас (нахмурив брови, мовчить. Далі веселіше). Лазив я, знаєш, по риштованню на дзвіниці, виліз до самого — до самого хреста, та й сижу. Дивлюсь шкандибає вона од Вавилової хати; я думав — не побачить мене, так де там — побачила. Але-ж і хитра вона, я тобі скажу: підійшла до дзвіниці та таким тонесеньким голосочком і гукає мене: „а злізь, Панашику-голубчику, сюди, а злізь, дитино моя, — підеш зо мною у вишняк та нарвеш мені ягідок, бо я сама не достану“. А я, дурний, і повірив, та швидче — додолу. Ех! як ухопила-ж вона мене в руки! Як почала давати ягідок…
Катря. Отак тобі й треба! Отак тобі й треба!
Панас. Та жилувата тобі така, що лихо! Ото здається яка сухенька, а як впіймала в руки,
