Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 3 (1927).pdf/255

забаром чути його з кимось розмову через вікно. Голос у Корецького підвищений і разом із тим солодкий, запобігливий. Пані Корецька і панна Ліза стоять занімівши серед кімнати з піднятими руками, з розширеними очима, зігнуті у той бік, звідки чути розмову, витягуючи туди ухо, як буває з людиною тоді, коли вона нетерпляче і пильно до чого дослухається.

Корецький (з другої кімнати). Ні, ні! Штаб був там нижче, а тут живуть мирні люди! (Павза). Боже нас борони! Хай їм чорт, щоб ми їх передержували у себе! (Павза). Як не вірите, то хоч і самі ідіть подивіться… Ми — люди самі бідні… Ми теж українці… Ми давно вас виглядаємо: ждемо не діждемося… (Павза; веселіше). Так, так. Гоніть звідціля ту чортову кацапню, щоб і дух їх не смердів тута!

Корецький (виходить із Коломійцевої кімнати блідий, як глина, важко зітхає, взявшись рукою за серце. Стиха, схвильовано, урочисто). Українці!..

Панна Ліза (ломаючи руки, в тузі). Що-ж нам тепер робити? Що робити? Господи, які ми нещасні! Це знову в погреб ховатися?

Пані Корецька (грубо). Що-ж, прошпетились, — треба ховатися! А то вони дадуть нам і випить, і закусить!

Корецький (не гублячи присутности духа). Куди ховатися, дурепа! Чого? Сидіть мені в хаті!

Панна Ліза (плаксиво). А як прийдуть?

Пані Корецька. А як прийдуть сюди?

Корецький. Ну, то що як прийдуть? — Хай приходять. Чого нам боятися? (Тихіше). Що у нас на лобі буде написано, що ми там колись думали? (Голосніше). Хіба ми хто такі справді? Не графи-ж ми які і не князі, ми-ж,