Корецький. Та цить… це мабуть наші…
Пані Корецька. Та які-ж наші? Які наші, українці, чи гетьманці?
Корецький (виглядаючи у вікно). Наші… укра… гет… Чорт їх розбере тепер! (Сердито). Кажу тобі наші!
Пані Корецька. Зажди, Коломієць мабуть щось знає. (Підбігає до дверей Коломійця, починає нервово стукати) Миколо Федоровичу! Миколо Федоровичу! (З кімнати ніхто не обзивається; пані Корецька одчиняє двері). Миколо Федоровичу! Миколо Фед… Де-ж це дівся Коломієць? Здається — він-же не виходив з кімнати?
Корецький (стурбовано). Ні, не виходив. (Швидко підходить до дверей квартиранта, дивиться в кімнату). Що за оказія? (Грубо). Де дівся — не бачиш? Глянь: вікно виломане!
Панна Ліза (вбігає задихана, перелякана; крізь плач). О, господі, что нам дєлать? Із штабу всі повтікали… Покидали все… все…
Корецький. Як? уже?
Пані Корецька. Усі повтікали.
Панна Ліза (плаче). Ні душі немає!
Корецький. Ну от… маємо! (До Корецької). Ну що? що?
Пані Корецька (скривившись). Що-ж, Антоша?
Корецький. Ти-ж хотіла, ворожила, щоб прийшли українці, от — тепер радуйся!..
Пані Корецька. Та ти-ж сам, Антоша…
Корецький. Ах ти, боже мой! (Раптово спиняє її, сам болізно скривився, аж зігнувся, ніби його хто шпигнув гострим у груди). Цсс…
