брикайся! — Посиділа з добровольцями, як розхрабрилася! Тепер не ті часи — говори та й назад озирайся.
Панна Ліза (набираючись сміливости). Нікого і нічего я нє боюся! Довольно этого мужічества! что это в самом деле? До какіх пор ето будєт продолжаться? (Говорить жестикулюючи до дверей Коломійця). Взялі сєбє в голову, что оні тут какіє то хозяєва і начінают распоряжаться. (Передражнює). „У нашій хаті мусите говорити по нашому!“ А злидні несчастниє! какая-нібудь галушка кирпатая… (Де далі підвищуе голос. Корецький і Корецька спиняють її: „Та цить!“ „Та тоді вже тобі!“). Да не хочу я молчать! Довольно, — било время, когда ми молчалі. Пора нам заговоріть прямо!
Корецький (прислухуючись до чогось, сердито й стурбовано тупнувши ногою). Тобі заціпить, чи ні? Цить, кажу! (Всі відразу змовкають — чути трахкотню з кулемета, стрілянину з рушниць. До Лізи). Чуєш?..
(Сильний вибух розірваного надворі снаряду, од якого дзвенять вікна. Всі раптово змовкають, переполохано, врозтіч кидаються в кутки й присідають).
Пані Корецька (плаксиво). Ой, господи, царице небесная, — це знову починається!
Корецький. Це щось тут та не так! Не даром ото прибігав офіцер такий стурбований. (До Лізи, яка стоїть скам'янівши). Ліза — катай вниз, подивися, що робиться в штабі!
Пані Корецька (ломлячи руки, лагідно до Корецького). Антоша, це українці стріляють? Українці? Та чого-ж мовчиш — кажи: це українці?
