Корецький. І видно не який-небудь, родовитий — ручки, як у панянки.
Пані Корецька (оглядає кімнату, полохається). Ой, лишенько, який у нас смітник у кімнаті. Ліза, достань нову скатерть. (Хапає щітку, починає вимітать. Панна Ліза дістає скатерть). Ти-б, Антоша, надів сюртук.
Панна Ліза. Катя, а это чучело совсєм нужно убрать. (Показує на портрет Шевченка). Срам, скандал! Люди пугаются!
Пані Корецька. Антоша, здійми його справді.
Корецький (одягаючись, замиловано). Зразу видно, що за люді! Не той вигляд, не те поводження! Чистий народ, делікатний! Говорить, яка у цимбали вибиває! Нє-є — куди там тим шмаровозам — українцям! і рівнять немає чого! Це тобі не „хіба“ та „що“. Ну, от скажемо, „не плачь, дитя, не плачь напрасно“ — як ти скажеш по українському, щоб було і ніжно, і благодарно… „не плач, дитино… не плач“…
Панна Ліза (злісно). Не реви, дитино, не реви, халєро!.. (Всі регочуть).
Корецький (стає на стілець, здіймає портрет). Ну, добродію, хоч сердіться, хоч ні, а доведеться вас, добродію, звідци попрохати кудись в инше місце. (Здіймає портрет — дивиться, куди-б його покласти).
Панна Ліза (рішуче). Дай сюди! Бере портрет і злісно шпурляє його під ліжко, тихіше)}}. Вот гдє єму мєсто!
Пані Корецька (злякано). Ліза! (Робить очима знаки перестороги, моргаючи в той бік, де двері в кімнату Коломійця). Сумашедша…
Корецький (незадоволено). Ну, ну, не дуже
