Панна Ліза (раптово зривається з місця, бігає по кімнаті, як не при собі, регоче, не знайде собі місця). Це Борька! це він! — От протівний! — от протівний, сюди іде! ха-ха-ха…
Пані Корецька кусає губи, хмуриться, совається на стулі, підбираючи як найсуворіший вираз на лиці. Корецький з головою поринув під одіяло, зігнувся, замовк. Двері одчиняються, і на порозі заявляється в російській формі молодий офіцер, на підпитку, франтовито одягнутий, в шпорах, у блискучих погонах, озброєний, в аксельбантах. Офіцер увіходить з посоловілими очима; кашкет збитий набакир.
Офіцер (роздивляючись в кімнаті). Извините… Кажется я не туда… (Побачивши панну Лізу). А, ви здесь, вероломная? Вы думали, что я не найду вас? Слушайте: почему-же это вы оставили нас, бедных, страждущих!
Панна Ліза (смутно). Я без тьоті не можу.
Офіцер (глянувши на пані Корецьку). Ах, вы тоже тут, уважаємая? Это ваша квартира, что ли? (Здіймає фуражку; до пані Корецької). А вы, досточтимая, почему это лишили нас величайшаго счастья видеть вас в нашем скромном обществе?
Пані Корецька (суворо). Ні-ні-ні! — ви не замовляйте мені зубів, не улещайте благородними словами: я женщина проста, необразована… говоріть зо мною по простому. Я знаю тільки „хіба“, „що“ та „але“, я собі мужичка, українка.
Офіцер (умовляє). Ах, нет! — Зачем вы клевещете на себя, мадам. Поверьте мне, вы культурная женщина.
Пані Корецька (уперто). Ні, я українка!
