Пані Корецька (свариться пучкою, стиха, погрозливо). Тсс… Не дуже. Минулося. (Спокійно). Не великі пани — і самі можете поставити собі самовар, а ми з Лізою будемо пити чай там… (Мрійно деклямує). „Не откажите разделить с нами чашку скромного офицерского чаю“… (Навчаючи до Корецького). От так треба поводитися з дамами. А то: (передражнює). „став мені самовар!“
Корецький (передражнює). „Офицерського чаю“. (Люто). А ті! ті! Ще взиваються — офіцери! На фронті кров ллється, люди гинуть з голоду, — а вони… „нежныя лобзанья“ заводять, ручки цілують… (Грізно). А воювать! воювать, чортові душі!
Пані Корецька. Не кричи, ти, завоювателю!
Корецький (погрозливо, стихаючи). Ну, добре! Підождіть-підождіть трохи. (До жінки). Тобі, думаєш, теж так минеться? Зажди-но!
Пані Корецька (презирливо). То й що-ж з того, як підождемо?
Корецький. Побачиш. (Киває кудись у бік головою). Тут вони, недалеко… (Павза). Прийде на вас Петлюра! він вам покаже „нежныя лобзанья!“ — Як приварить двадцять п'ять шомполів, будеш тоді пам'ятати, коли тобі офіцери ручки цілували!
Пані Корецька. Далеко куцому до зайця, так твоєму Петлюрі до гетьмана. У гетьмана гармати, у гетьмана кулемети, а у Петлюри що?
Корецький. І в Петлюри гармати, і в Петлюри кулемети! (До Коломійця). Миколо Федо-
