тими прапорами, кричали „слава“ і співали „Ще не вмерла Україна“. Було це коли-небудь, панно Лізо, чи це мені тільки снилося так?
Панна Ліза (злісно блискає на його очима; далі спокійно, діловито). Катя, я думаю снять со стєни портрет етого Шевченка.
Пані Корецька (з другої кімнати). А що він тобі шкодить?
Коломієць. Від нього дьогтем смердить…
Панна Ліза. Він псує фон усієї кімнати.
Пані Корецька (з другої кімнати). Ні, ні — не треба. Не здіймай. А то часом вернуться українці, то щоб не списали нам (сміється) наш фон нагаями.
Коломієць. А панні Лізі чого боятися? Панна Ліза тоді певне полине разом з гетьманськими орлами.
Панна Ліза (виразно до Коломійця). Я с вамі не разговаріваю… (Павза. Панна Ліза заплітає перед зеркалом косу. Коломієць сідає на канапу, переглядає альбом, осміхається, щось собі міркуючи. Корецький починає кашляти і стогнати, очевидно бажаючи звернуть на себе увагу).
Коломієць (дипломатично). Знаєте, панно Лізо, власне кажучи, за що ми з вами маємо сваритись?.. Скільки я живу у вас, ми тільки те й робимо з вами, що сваримось.
Панна Ліза (миролюбно). А хто-ж цьому винен? хто? Од вас-же ніколи доброго слова не почуєш! — все тільки шпилечки та насмішечки…
Коломієць. Е, що там давнє згадувати — що було — минуло. Коли-б оце ви сиділи
