Пані Корецька. До штабу — куди! Кажуть сьогодні може бій буде лютий.
Корецький (здивовано). Ну, а вам що до того?
Пані Корецька (регоче). Ха-ха-ха. (До панни Лізи). Ну, не будемо гаятися — давай одягатись! (Швидко іде в другу кімнату. Корецький дивиться їй у слід злісно здивованими очима, далі енергійно спльовує, махає рукою і, одвернувшись до стіни, кладе голову на подушку. Панна Ліза чепуриться коло зеркала. Виходить із своєї кімнати Коломієць).
Панна Ліза. По улицях скрізь, скрізь розліплені „возванія“. Тисячі, мілліони возваній… На стовпах, на вікнах, по стінах… „К оружію! к оружію!.. Спасайте родину!“
Коломієць (єхидно). Так що це вже, панно Лізо? — „Долой украинцев и да здравствуют добровольцы?“..
Панна Ліза (швидко повертає в його бік голову і, побачивши його, змовкає; перегодя суворо). І то люди, і то люди — помагати треба усім страждущим.
Коломієць. Звичайно: чи буде він українець, чи доброволець — те ваги не має, — аби був офіцер.
Панна Ліза. Я ніколи не взивала себе щирою українкою.
Коломієць. Справедливо. Що ви говорите по-українськи, це ще нічого не каже. Коли буде треба, можна зразу перемінить мову, але, бачте, мені чогось здавалось, ніби колись ви подавали прохання, щоб вас прийняли на службу в одну українську інституцію. Більше того: мені так трохи пригадується, ніби колись ви ходили за синьожов-
