Тиміш. Пустіть, тьотю, а то не піду звідціля!
Василина. Хоч до самісінького ранку сиди, не пущу.
Тиміш (загрозливо). Ой дивіться, тьотю! Краще пустіть без клопоту!
Василина (позіхає). Нема! Нема в мене дочок для тебе! Іди й голови моєї не мороч. (Зачиняє вікно).
Тиміш сідає на призьбі, стиха насвистує, щось думає. Далі рішуче встає, підходить до вікна, з осторогою прочиняє його.
Тиміш. Ви ще, тітко, не заснули? Оце-ж і мені чогось не спиться. (Позіхає). Хочете, я скажу вам казку. Ось слухайте: був собі чоловік та жінка і була в їх дочка. Ось виросла тая дочка, треба вже їй гуляти, а її не пускають… Одного вечора дочка й каже матері: пустіть мене, мамо, на колодку, бо вже мене дівувати кличуть. А мати й каже: не пущу я тебе гуляти, іди краще до хати та лягай спати. Так. Полягали вони спати… (Таємничим голосом). І що-б-же ви думали собі, тіточко, — не докажу вже, як воно саме сталося, тільки до самого божого світанку ніхто в їх і очей не зводив… (З вікна швидко висовується рука з деркачем. Тиміш ухиляється). Це вам, тітко, мухи спати не дають? І що це за диво, що вам не спиться та й не спиться! Чи не з очей це вам сталося? Ось давайте, я вам пошепчу, бо я трохи перейняв од баби Мар'яни. (Схилившись над вікном, починає одшіптувати). Кури-кури рябенькі, у вас голови ма-
