завжди, — не міняюся. От мене дуже дивує ця несподівана одміна твоєї вдачі: звідкілясь надійшло миролюбіє, голубина благодушність, молитовність. А мені справа здається більш простою і ясною: коли немає надії одбитися збройно од розбійників, тоді…
Пані Люба. Що-ж тоді?
Стась. Тоді, мамо, хоч це тобі і не дуже приємно слухати, виймай свою заповідну скриньку, одлічи, скільки вимагають, червінців, набери покірного вигляду і спокійно чекай на ласку вельможного пана Кармелюка.
Пані Люба (обурено). Це якась звірина — не син! Ти сьогодні неможливий, Стасю, тобі слова не можна сказати.
Стась (сердито). Чого це ви начепилися на мене? Слова не можна мовить. — Ну, то й не говоріть — я буду мовчати.
Душечка (зводячи на мир). Годі бо, панове, не змагайтесь. Чи то-ж тепер такий час, щоб підіймати змагання?
Стась. Правда, дядю, — тепер треба про душу свою думати, а не сварку заводити. Посвітимо лямпадки, впадемо на коліна. (Прислухається до потайних дверей, сердито). А це-ж кого там чорт несе? (Одпирає двері, увіходить економ).
Економ не стара, суха людина, хворий, кашляє. Говорить похмуро, з певністю. Його одразу оточують з усіх боків, закидують питаннями, слухають із пильною увагою.
Пані Люба. Що скажеш, Остапе?
Пан Душечка. Що нового, Остапе?
