дядя, а він жартів не любить. Він воював французів і йому дали за це медаль. В його кишені є пістоль… (Підступає ближче до пана).
Пан (злякано). Бог з тобою, Зосю, де-ж у мене той пістоль?
Панна (подумавши, махнула рукою на пана, підступає ближче до Кармелюка, суворо). Пане отамане, накажіть отим своїм гайдамакам, щоб вони з панною поводилися пристойно. Чуєте?
Кармелюк (осміхається). Не бійтесь, паненко, хлопці в мене хороші!
Панна (з-підлоба озирає на гайдамаків). „Хороші“, бач які? (До гайдамаків). Ви глядіть-но мені, а то я накажу отаманові, то він нас навчить, як треба поводитись з паненками! (Сміх).
Гості: Отак буде воно мабуть краще!
— За отаманом певніш буде, чим за дядьком.
— Весела, видно, паненка.
Мошко. Ви ще не знаєте панни Зосі: де панна Зося — там завжди буває весело.
Гості: Отаку-б отаманові завести пташку.
Мошко. Паненко, приставайте до отаманового товариства, тут вам буде добре. (Сміх).
Гості: Краще буде, ніж у рідної мами.
Кармелюк. А у нас, справді, була така?
Панна (цікаво). Була?
Кармелюк. З пів року жила: з торби хліб їла, з ручаю воду пила — та й не тужила. (До хлопців). Пам'ятаєте, хлопці, Марусю-попівну?
