Виходить чоловік, жінка й хлопчик. Одягнені як у гості. У жінки під рукою паляниця.
Чоловік. Слава богу.
Кармелюк. На віки слава.
Жінка. Поздравляємо отамана з іменинами. (Кладе на стіл паляницю).
Кармелюк (привітно). Спасибі. Прошу сідати. (Подивившись на хлопчика, повеселів. До жінки). Це ваш такий.
Жінка. Оце-ж наш такий гайдамака.
Кармелюк (до хлопчика). Що-ж, хлопче, не заболіли у тебе ніжки, поки сюди дійшов?
Чоловік. Де там вам заболіли. Всю дорогу вистрибував, як добре лоша.
Жінка. Вчепилося, пуцвирок, — візьміть та й візьміть мене до Кармелюка в гості. То й одчепиться не можна було. Я таки й не думала його брати, ну, так він (показує головою на чоловіка) пеститься з ним та потурає.
Чоловік. Хай побачить на свої очі, щоб колись, як виросте, згадував, який-то розбійник Кармелюк.
Мати (лагідно до хлопчика). Ну, тепер бачиш, сину, який то дядя Кармелюк?
Мати (дослухаючися). Що? Що? (Сміється). А який-же ти дурненький, сину, а вже великий! (Сміючись, розказує). Питається, „а де-ж у його крила?“
