Недоросток (плаче й сумно, тихо наспівує): „Жона мужа продала“… (Говорить стиха). Ой, чи чуєш, моя мила, чи хоч почуваєш, як я тебе всяку годину з гостей виглядаю, і вдень, і вночі, через ліси, через байраки до тебе покликаю… Що тобі, моя мила, музиченьки пригравають, а надо мною комарі гудуть, лице моє біле тнуть, мов огнем доймають…
Що ти, моя мила, все вина та меди попиваєш, калачами заїдаєш, на пухову постіль спати лягаєш, а я третій день за сіном сухим пробуваю, без води пропадаю, темної ночи страху набираюсь…
Ох, годі тобі, Недоростку, жінки виглядати, не вмів жінки жалувати, треба помирати…
Ох, було-б-же тобі, моя нене, калачами мене не годувати, своєї волі не давати та гостинців під полою не носити…
Та було-б тобі, моя нене, довгий батіг брати, та що-ранку, що-вечора, як сидорову козу, латати, та змалечку оті норови з мене виганяти… Тоді не мав-би я, Недоросток, замісць тещиного меду-вина, солодкого калача, сухеє сіно луговеє споживати, в тещин двір очима, до дуба плечима третій день стояти, своїм білим тілом комарів годувати, на безлюдді помирати, що нікому й поховати… (Смутно, мрійно). Повертає моя мила аж сьомої неділі, в діброву звертає, голосно гукає, свого Недоростка шукає.
А крізь його реберечка вже й трава проростає, крізь його карі очі вода протікає, бо вже його кісточками бренить вітер, як дуди виграває… (Плаче).
