Тиміш. Хлопці й дівчата казали, щоб я без тебе й на вулицю не вертався! Я і вчора приходив по тебе.
Олена (зітхає). Не можна.
Тиміш. Ну, то і я не піду без тебе. (Підходить ближче, бере її за руку, далі за другу).
Олена. Ой, не тисни дуже! — Це, мабуть, ти скучав за мною?
Тиміш. А то хіба — ні? Третій вечір, як бачив.
Олена. А дуже скучив?
Тиміш. Як скучив! (Через її плече зазирає в хату). У вас сплять уже?
Олена. Сплять.
Тиміш. Ось як. (Цілує її).
Олена. Ой, лишечко! Тимоше, це вже ти й цілуєш мене?
Тиміш. А хіба не можна?
Олена. Бач, який ти…
(В хаті мов щось тріснуло, — зводить лемент Василина).
Василина. А, трясця-ж вашій мамі з такою роботою…
Олена (сполохано одпихає Тимоша). Мати! Мати проснулися, тікай швидче!.. (Тиміш ховається за стіну, не випускаючи її руки з своїх).
Олена (голосно до матері). Хто-ж тут такий? Нікого немає. (Павза). О, таке й вигадайте: „цілувалися“ — то може вітер… то лист… то, мамо, вітер листом має! (Павза). Ну, самі дивіться. (Дає ознаку Тимошеві, щоб ховався. Тиміш трохи одсувається од вікна, тулиться до стіни. Олена ховається в хаті, на її місці з вікна вихилилась Василина).
