Марта (сміється). Ось слухайте сюди, яку загадку загадаю вам.
Голоси: Ну-ну. — Послухаємо. (Збиваються до гурту). — Мабуть щось встругнула вже.
Марта (думає). Що мій милий і не в полі, не в дорозі, не дома у хаті. Спить, не лягаючи, обідає, не сідаючи, без ложки, без миски, без хліба кришки.
Голоси: Гм… що-ж воно таке?
— Це закрутила. (Думають).
Марта (сміючись). Хай колись одгадаєте, колись по волі, а тепер прощавайте.
Голоси: Їдь здорова та ще колись прибувай.
— З богом. З гори та в долину, та на свою Вкраїну.
Батько. Та не їдь, дочко, степами та дібровами, а їдь хуторами та селами, щоб там не перестріло на безлюдді що-небудь лихе та не злякало.
Марта. Од лукавого хрест маю, а од лихого чоловіка чумацька люшня лежить у возі. (Сміється). Прощавайте та мене не забувайте в чужій чужині, не в рідній родині. Та не згадуйте мене в сумную годину, а згадайте мене при веселій пригоді, при добрій годині, при всій великій і малій родині.
Голос. О, мабуть довго згадувати будем! (Сміються).
Марта. Ой, роду мій милий, роду мій хороший! Що я-ж іще не нагулялась та й не наговорилась із тобою. Не наспівалася, не натанцювалась в охоту. (Не стерпівши, знову приспівує й танцює).
