чи потайне. А иноді, як поведе тим оком, то так мені й здається, що вона, сину, сміється з нас. Ти її, Максиме, справді-б трошки повчив, чи не повеселішала-б та не стала-б говорити.
Недоросток. Підождіть трохи, буде вона в мене, як шовкова: й говоритиме, співатиме, ще й танцювати буде! (Дивиться у вікно). Ич… і в хату не йде… Сіла на присьбі, надулася, як півтори нещастя… Марто, то ото ти й справді розпрягла вже коні? І що ти за жінка, що й пожартувати не можна з тобою. Коли їхати, то будемо збиратися, а то справді буде пізно… (До матері). Аж засміялась, зраділа… (Сам починає одягатись, надіває синю чумарку, дістає пояс, велику, як у старих, поважних людей, шапку).
Пріська. Ото вже нажаліється матері, скаже: й такі й отакі. Осудить, обсміє нас, сину, як Хому в ярмарку!
Недоросток. Хе… а я-ж де буду? Я не подивлюся, що в чужій хаті, а як вип'ю, то ще й сам викажу тещі. Скажу — коли не навчили ви дочки дома, як жити в людей, то вже — чи будете сердиться, чи ні — доведеться самому вчити. Буде почтива, буде слухняна, то буде їй добре, а ні, то й усього ще трапиться. Еге, жінку треба в руках держати! Жінці волі не давай. Чи любиш, чи не любиш, а нагаєчку держи про звичай, бо тоді вона буде говорити, й свекруху шанувати, й чоловікові годити!
Пріська (задоволена). Бач, який старунчик…
Недоросток (голосніше). Еге, у нас-же ве-
