тись із ним, як із дитиною? Панькаєтесь, мантуликами годуєте, гостинцями…
Пріська (дивується зразу, далі соромливо осміхається). Мм… таке й придумаєш-же! Жонатому чоловікові гостинці-б носила з базару!..
Маруся. Може скажете — не було цього — не приносили базарних пиріжечків, не ходили самі медку вколупати?
Пріська. Та ось годі — не витівай бо-зна чого! Почують люди, то ще й сміятись будуть, хіба мало й так усяких брехень ходить про нього!
Маруся. Ще й не знають… Коли-б про все довідались, то й проходу-б не давали. (Насварюється на Недоростка, виходячи з хати). Була-б я тобі жінка, я-б тебе навчила попередок давати! Ох, я-б пошанувала — скуштував-би ти в мене оттого меду, що ворота підпирають. (Виходить осміхаючись).
Недоросток (у слід Марусі). Ти в нас розумовська — знаємо. (До матері). Коли-б вже швидче забирали її од нас, щоб менше того клопоту, хай-би там гризла комусь голову.
Пріська (роздягається, вилазить на піл з ногами, розвязує до вікна вузлик). Ця за себе одстоїть, вже не Мартиної вдачі… (Иншим голосом, пестливо). А йди лишень, Максимко, сюди-и…
Недоросток. А що там?
Пріська. Та цить, а то почує ота свекруха, то й сорому не обберемося!
Недоросток (підбігає до полу й навшпиньках
