Пріська (входить у хату з переломленим ожевом, стогне). Таке тобі, парень, ожево було: ще-б жило та й жило, та за тими клятими свиньми достояло… (Кидає куски під піч, іде до лави). Ох… і нащо його старому на світі жити… (Лягає й ворочається). Куди вона помчалась?
Марта. До Юхимихи, чи що…
Пріська. І в кого воно вдалося таке, літає, як вітер. То за гульнею, то за роботою — і в хаті не всидить… Не побачиш його ніколи, не поговориш доладу… Ох, душно-ж мені, душно, й сама не знаю, щоб і робила… Сядеш, не сидиться, ляжеш, не лежиться… (Стогне). Ану, приляжу на полу, може там буде краще… (Бере свитку й переходить стогнучи до полу, лягає). Знов мов цуркою починає крутить… (Заплющує очі, далі розплющує знов). Ні, мабуть, не засну таки… Хай його морока не знає, що воно таке; так ніби й в сон клонить, а приляжеш, станеш дрімати, немов який дідько лоскотать тебе починає… Ніяк не влежиш… (Заплющує очі знову, але не на довго; сама собі регоче, здержуючись). Цей… як його… Мошко, хай-би він сказився… Попустив лахміття, волоче, на дощ мабуть… Кажу: чи не пораяв-би ти, Мошку, чого-небудь мені, щоб спина не боліла? А він сміється, бісів Мошко, каже: „тра ка вам, Прісько, бігати більше“. — „Коли-б, кажу, який дідько гонився, то може й побігла-б! Чи не поженешся хоч ти, Мошку?“ А він підходить до тину, та вже й женихатись починає: „ви, каже, вдова, а я
