Маруся. Таке… (Дивуючись).
Марта. Це, каже, скрізь так ведеться, привикай. Помітив, бач, що я того проклятого тютюнища й духу не люблю, зараз чхать починаю. А то ще реп'яхів у постіль понакидає.
Маруся. Та й нащо?
Марта. Каже, ніби годиться так… Та хіба тільки це? Чого тільки не бувало. Опівночі, бувало, розбудить, та й почне: давай, каже, хто кого зіпхне з полу. Обіпреться ногами об стіну та й випре мене додолу. Тоді сам ляже поперек постелі, ноги й руки розкидає, а мені велить стояти на ногах. То я так і проплачу цілу ніч, стоячи біля постелі…
Маруся. Та то він вигадує, махамет! Він змалку в нас жирований.
Марта. Каже, це ще не все, підожди, що далі буде!
Маруся. Отже, їй-богу, все бреше шибеник!
Голос Пріськи (надворі). Максиме! Воно іще малюсеньке… спинку зломиш… ізлізь.
Маруся. Похвалися матері, хай його пристрамлять.
Марта. Бо-храни! І ти не згадуй, і я мовчатиму!
Маруся (думає). Зажди. А дай, я випитаю в Юхимихи. (Іде з хати). Це коли-б справді так велося, то нехай-би його кат спарив, щоб я коли пішла заміж… (Пішла).
Пріська (чути надворі). Марусе, куди це ти летиш, ось вернися в хату, щось казатиму!
Маруся. Ніколи!
