Маруся. А зав'яжуть… (Зітхає). А ти, Марто, не привикла іще в нас, журишся!
Марта. Привикла… (Одхиляється й крадькома скидає сльозу).
Маруся (жалує). А чого-ж ото плакать?
Марта. Та то я око запорошила…
Маруся. Де-ж око? (Лагідно бере її за голову й придивляється). Бач, сльози! Бачу я, Марто, що нудишся ти в нас, а чого, не признаєшся.
Марта. За домівкою скучила.
Маруся. То чого-ж, діждемо неділі, поїдеш, одвідаєш… Тільки в тебе щось инше на душі та мовчиш.
Марта (витирає сльозу). Сказала-б я тобі, сестро, всю правду, тільки ти, може, будеш сміятись з мене дурної…
Маруся. А що таке? (Цікавиться).
Марта (вагається). Не знаю, як і почати… На кого й жалітись, сама не знаю… (Думає, далі махає рукою). Ех, коли-б знаття, що воно так ведеться замужем, до віку-б не йшла.
Маруся (присовується ближче). Та що-ж таке чом-же ти не кажеш? Ти мене не бійся, Марто, я нікому не скажу.
Марта. Трудно мені з Максимом, а найбільше, як останемось наодинці. І нащо воно таке заведено — й сама не знаю… А розпитати кого-небудь не насмію… (Подумавши, соромливо). Накриє оце з головою ліжником, та й почне підкурювати тютюном. „Це, каже, од нечистого духа“. Накадить, що й дихати не можна… Чхаєш-чхаєш, та так стане погано, що аж плакать почну.
