Маруся (пригадує). А чи правда, Марто, що ти в своєму селі всіх парубків борола?
Марта (соромиться). Та… дурощі…
Маруся. І шапки з парубків здіймала? Дружки хвалилися, що ніби прийшло до вас уночі троє парубків у сад по груші, а ти їх застукала, та й поздіймала з усіх шапки. А вони ніби-то давай прохати: тітко, оддайте, більш не будемо! (Сміється). Правда?
Марта. Люди накажуть. (Сміється).
Маруся. А хіба не було цього?
Марта. Було, так не троє, а тільки двоє. Та й парубки там такі… хлопчаки.
Маруся. А з хлопцями боролася?
Марта (зітхає). Забула вже… (Привітно). Розкажи мені краще, як учора на колодках гулялося… Я довго-довго не спала з вечора, та слухала, як у вас співають… Гарно так… (Зітхає).
Маруся. То ти думаєш, я вчора на колодках гуляла? Не тобі кажучи, із своїм зателепою цілісіньку ніч просиділа… Еге, вже й пригортати навчився. (Сміється).
Марта. Сватать, може, буде…
Маруся (подумавши. Певно). Буде! Так після Покрови… (Зітхає). Треба вже сподіватись…
Марта. Мабуть шкода буде дівування забувати?
Маруся. Ох, сестрице! Як корова-ж ревтиму!.. Як подумаю… (Заплющує очі, мрійно). Не знаю, що воно й буде. (Рішуче). Водою будуть одливати.
Марта (смутно). Розплетуть косу. (Гладить Марусі косу). Надінуть на голову коробку, волю дівочу закажуть, світ зав'яжуть… навіки…
