чуся… Коли-б уже швидче сонечко заходило… (Жартом приспівує).
Зменши, боже, денька,
Що я молоденька.
Прибав, боже, ночи
На мої карі очі…
(Позіхає). Чи ти знаєш, Марто, що я сєї ночи й очей не закривала? З самого досвітку хожу та плутаюсь, як п'яна. Не піддаюся, вергаю снопами, як віхтями, а тільки стану, знову очі злипаються. На силу прочумалась, а слухай, пак, Марто, мати вчора не чули, як я в хату верталася?
Марта (привітно). Ніхто й не поворухнувся! Я встала тихесенько-тихесенько… Ти, як приходиш пізно, то тільки пошкрябай у напільне вікно: я чутко сплю, то зараз і почую.
Маруся. Хто його вигадав — спати влітку в хаті: святе діло — в садочку, та й під вишеньками, а щоб була розмовонька всю ніч з парубками… (Обнімає Марту, жартує).
Марта (веселішає, осміхається). Або ще краще, як у тій пісні співають, що каже:
Ой ти ляжеш од комори,
А я од обори:
Та й будемо придивлятись,
Які в кого брови…
Маруся. О… так іще краще. (Приглядається до Марти). Слухай Марто! Кажуть, що дома ти була така весела та співуча…
Марта (зітхає). Е… моє вже минулося… Одгуляла своє…
