Юхим. Дарма. Нехай я й дурний. Я не кажу, що я там розумний, або багатий. Тільки я люблю правду, нащо брехати?
Недоросток. Так оце я брешу? Кажи, я брешу?
Юхим. Може й не ти: може хто инший бреше в твоїй сорочці.
Недоросток. Так ти бач який: я тобі грядку на картоплю дав, я тобі кулів дві копи подарував — бачу, хата ребрами світить. Я на твоїх дітей зглянувся, що ходять голодні, роти пороззявлявши, та жнив уділив, та ще я й брешу? (Юхим мовчки чмише носом). Та знаєш, що без мене ти з голоду опухнеш! Прийде зима — шапку здіймеш, „чи не можна-б, Максиме Гавриловичу, хмизку набрати в лісі? А до чортової мами, коли я брешу! Ти мені не завдавай брехні, бо не подивлюся, що старий, з хати в шию випру! В мене недовго.
Пріська. Та буде вже. За ка-зна-що, та ще й битись заведетесь.
Недоросток (зневажливо). Ге! Хай-но тільки заведеться! Перш, ніж битися, нехай піде одговіється та з дітьми попрощається! (До матері). Сьогодні, як боролися, то я як гримнув ним, то аж земля задвигтіла. (Сміється).
Пріська (до Марти). От тобі й невиросток, а воно, парень, цупкеньке собі, нівроку!
Юхим (одвертає голову й махає рукою). Треба казати.
Недоросток. А може скажеш ні? Не поборов? Може знову скажеш, що брешу?
Юхим (уперто махає рукою). Коли-б дійшло
