щоб вони на нього не прикладали: і медяник, і пирожок, і „отченашу“ не знає, й копи грошей не полічить. Воно змалку було дрібненьке, бігало, як качанчик, і нехай його мир не знає, що воно таке, візьми та й продражни його невиростком. Як невиросток, так і невиросток, пішло й пішло. Вже й оженила, а й досі не забувають. Ти, дочко, не дуже дослухайся, що там будуть про нас говорити. Еге!.. Як йняти їм віри, то на світі немає гірших людей, як ми. Наша сусідка од саду, Мартиниха, ще не займала тебе?
Марта. Ні.
Пріська. Як буде зачіпати, то одріж поли та тікай. Там язик тобі, парень, як лопатень. Ми вже другий рік ворогуємо з нею. Ти ще цього не чула?
Марта. Ні, не чула.
Пріська. Поживеш більше, сама побачиш… (Трохи, згодом). Чого це ти, дочко, така не говірка? Я ось до тебе скільки гомоню, а ти все мовчиш. Досить живеш ти в нас, а й досі мов учора привезена. Чи ти і в батька була така?
Марта. Не знаю… Не помічали.
Пріська. Чи не призвичаїлась іще в нас, чи вдалась вже така осуркувата. Аджеж ти не каєшся, що пішла до нас, не нарікаєш?
Марта (смутно). Ні.
Пріська. І я так думаю, що гріх було-б тобі й нарікати. А там уже люди починають плескати… (Надворі чути гомін. Пріська мерщій підводить голову й дивиться у вікно). О… це вже
