Марта. Спочиньте, мамо. Роботи тут не скільки, то я й сама вправлюсь.
Пріська. Ну, роби, коли маєш охоту, а я вже, мабуть, годі. (Сідає на лавці, позіхає). Ох… (Дивиться, як горить робота в Марти). Отака і я ззамолоду була щира на роботу. Бувало й обід звариш, і в хаті прибереш, впораєш дві корови, семеро свиней, ще й успієш спрясти мичок зо три. А в жнива, було, півтори копи, як один снопок, поставиш, та й додому зарані підеш. (Мрійно). Мм… на все село не було над мене робітника. (Позіха). Подай лишень, дочко, свитку, я трохи полежу, бо щось у мене поперек пониває і в сон ніби клонить. Зранку чогось марудно мені. Ой, щось мені здається, чи не буде дощу: буде ще й завтра коситись наш ячмінь. (Марта дістає з трямка свиту й підстеляє свекрусі під голову). Спасибі, моя дитино, хай тобі бог здоров'ячка не вменшає. О-о-ох… (Розлягається на лавці, жмурить очі й осміхається). Коли-б же ще та й світ не бив у вічі.
Марта. Я, мамо, позавішую вікна. (Затуляє вікна, одно одчиняє).
Пріська. Бач, як холодочком повінуло, немов тим опахалочком. (Щось думає, крутить головою, осміхається). Гм… ну й сусідочки кругом обсіли. Тут такі тобі, парень, обсудливі, що хоч у свій двір очей не показуй. Оце-ж що були виплели? Кажуть, ніби я пшеницю жала під зонтиком. Потім (сміється) вражі язики баришнею почали дражнити… Сказано — люди, їм аби що молоти. А вже що на Максима, то, мабуть, немає того і в світі,
