Таня (перегодя). Що, Зіля?
Зіля. Я все-ж хочу допитатись у вас, як тоді воно буде, як справді погасне сонце?
Таня (глибоко зітхнувши). Що буде? Щось уже буде тоді. (Іде наспівуючи. Сідає з другого краю парти). Тоді, Зіля, нічого живого на землі не буде.
Зіля. Ну, як-же так? Уночі-ж сонце не гріє нам, проте ми не вмираємо.
Таня. Сонце, Зіля, завжди гріє нашу землю. Воно дає життя, радість, любов, щастя. Бо, де немає тепла, все марніє і вмирає. (Увіходить Катря, порається біля грубки, слухає). Коли сонцє згасне, земля кригою візметься, стане мертва. Віки-вічні буде блукати вона в безмежних просторах, і ніщо на їй ні крикне ніколи, ні стукне, ні зашумить. І оповиє її непроглядна темрява, тільки малісінькі зорі блиматимуть на неї з далекого неба. І буде тихо, і буде темно, і сумно-сумно… (Нудьгуючи. Крізь сльози).
Катря (тьоргає в грубі. Щось бубонить).
Таня. Що ви там кажете, Катре?
Катря. Та то я з Панасом гомоню. Гуде та й гуде. Жаліється, що йому обридло вже слухати тут про комети та про планети. (Передражнює). Сонце стоїть та й стоїть, а земля крутиться та й крутиться, а спати хочеться.(Зачинивши грубку, підходить до Зілі, одпихає його ближче до Тані, рішуче). Ану, посунься лиш далі!
Зіля. І чого вона нав'язла сьогодні до мене? (Сміється).
