Таня (спохватившись). А правда, Зіля, гарно вмерти молодою?
Катря (вбігає ніби сполохана). Баришне, дід Панас ходить.
Таня й Зіля (схоплюються). Що? Де? Що ти вигадуєш?
Катря. Злякав так, що всилу на ногах стою! Такий волохатий та страшний. Шапка з вовни, борода до пояса, такий у свиті, в рукавицях, на ногах валенці.
Зіля. Де-ж він, той Панас?
Катря. Та там-же в коридорі біля грубки. Почала я перегортати жар, подула на головешку, коли це — торк мене щось за плече, торк… Озирнулась я, та так і охолола вся. А він стоїть біля стіни та отак (показує) танцює та присідає, танцює та присідає, та отак руки простягає.
Зіля. Та то твоя тінь на стіні танцювала! (Сміється).
Катря. Е, кажи. Як кинулось за мною навздогінь, та як зашумить, та як загуде… О, слухайте… (Всі троє щільно стуляються, слухають). Чуєте? (Гуде вітер, стугонить у трубі. Чути у вітрі уривки мелодії — „За тучами, за хмарами“).
Таня. То, Катре, вітер гуде. Ось зараз я сама піду туди. (Іде).
Катря. Ой, не йдіть, Таню, а то побачите — вловить! Та ще таке старе та погане.
Зіля. Ану-ну! Докажіть храбрість!
Таня. Та й піду! Думаєте злякаюсь? (Таня пішла. За нею Катря випихає Зілю, сама стоїть на дверях…
