Я тільки так… а як справді, то мені байдуже. Мені хіба що?
Таня. То таки й байдуже? Ні трішки не жаль? (Сміється).
Зіля. Як то не жаль! Тільки хоч і жаль, та не так, як ви думаєте.
Таня. Ну, а як-же я думаю?
Зіля. Я казав, що… ви подумали, ніби… Я не казав, що… (Замоловся. Сміється). Тетяно Васильовно! Я читав оце в „Ниві“, що сонце помалу гасне й гасне…
Таня (сміється). Та й меткий-же ви, Зіля! (Поважно). Так-то, Зіля — кохання, обрання — все це дурниці: то тільки в романах про них гарно пишуть!
Зіля (охоче згожується). О, там напишуть! Тільки слухай!..
Таня. А мені нічого не треба. Нічого я так не хочу, аби тільки вмерти молодою. Могила травицею та квітками заросте, а дерево схилить низько-низько над нею рясне своє гілля. І буде так затишно, спокійно в сирій земельці…
Зіля. О, там уже спокійно буде. Так уже спокійно, що краще й не треба.
Таня. Вітер із степу прилине, зашумить над нею листом, мов над колискою, люлі співатиме. А ночами десь далеко-далеко тільки довічні зорі будуть виблискувати над нею… (Замарившись, механічно наспівує).
Привикайте, карі очі,
Самі ночувати…
(Зіля пильно приглядається до неї).
