Савка. Воно-ж ходить тепер як шалене, себе не почуває.
Василина. Вона у нас сумирна.
Савка. Кажуть — тиха вода греблі рве.
Василина. Ти ка-зна-що говориш!
Савка. Отож дивися: що трапиться, обох із дому вижену — і дочку, і матір.
Виходить дід Северин, тихо настукуючи в клепачку. Побачивши Савку й Василину, починає голосно гомоніти через вулицю.
Дід Северин. Наробиться, на сонці напечеться, насилу ноги додому приволоче; тільки-ж вулиця загомонить, то де тая в його й сила візьметься: так немов і не ходило й не робило! (Слухає). Бач, бач, якої затинають? Всі разом — і хлопці й дівчата! А припізніє, то й піде ще паруваннячко. Постановляться проти місяця, посплітаються руками та й манячать, як примари, як стовбури на пожарині. І хоч-би що-небудь там говорили, мовчать та на небо торопіють. Мов по зорях читають. Отак до самісінького ранку.
Василина (голосно). Своє минулося, то й забулося. Може теж колись по зорях читали. Чи так, діду Северине?
Дід Северин (підбадьорується). Хе! Чому ні? Парубкував і я колись; і гуляли і витівали.
Савка. Наше минулося.
