слова: сидить, бувало, із якою-небудь роботою в руках, немов і нема її тут; так, бувало й піде, слова не сказавши. Я теж часом зовсім забував про неї над своїми паперами та книжками. Иноді тільки ловив несподівано її очи на собі — глибокі, пильні, допитливі.
— Ну хоч скажи ж мені — що вони пишуть в отих книжках? — стала якось розпитувати мене.
— Та й на що воно тобі? — одмагався я, — все одно зразу не зрозумієш.
— Ну а одначе ж? — допитувалась вона уперто.
Щоб одвязалась, я починав ліниво, без охоти розказувати.
Слухає, бувало, слухає, оком не зведе, далі осмутніє, хитає головою:
— Господи, і яка ж я дурна на світі вродилася — нічого не бачу, нічого не розумію, — хожу, як сліпа — і кому мене треба, отаку дурепу… Тільки й знаю: ги-ги-ги! та га-га-га! — перекривила вона себе.
І задумається надовго.
А то раз напосілася: зроби та й зроби диктовку.
Школи вона не скінчила, читать книжки не мала охоти, і я не розумів, на якого дідька здалася їй та диктовка.
Беру з недовіррям книжку, щось диктую, осміхаючись.
Понаписувала вона такого, що я, розглядаючи, зареготав, як шалений. Вона вихопила свій папір, не давши мені дочитати, почервоніла й утекла сердита.
