збрехав Грицько: він добре знав, що задача трудна.
— А я морочила-морочила голову — не виходить, так я й кинула. Думаю — хай тебе кат візьме, та оце вийшла та й спускаюся.
— Ух! — голосно крикнула вона й зашуміла з санчятами з горки. — Ось ходіть-но сюди — ловко, аж дух забиває!
Галя щебетала своїм гортанним голосом, і луна розходилася в морозному повітрі.
Грицька поривало й собі спуститися, проте він мнявся.
Воно ніби не козацьке це діло — гуляти з бабами, ну та раз можна, — подумав він.
— А ну, сідайте, я розжену санчята! — промовив він, підходячи до дівчат…
Через який час лице й уші у Грицька горіли, як у жару, і все кругом повилося в туман.
А ніч зайшла гарна, тиха, зоряна. І стало здаватися Грицькові, що все діється тепер немов у сні. Мов крізь сон бачить він поруч з собою, її, Галю. У шубці, мармурове свіже личко то нахиляється до його, то одхиляється, з-під чорних брів виграють веселі, чорні як жуки очи, тремтять довгі вії… Мов крізь сон чути її сміх; ось вона бере його за руку, другою кудись показує, щось промовляє…
Він сміється й теж щось говорить їй. Летить стрілою у якусь безодню… Кругом блищить сніг; обдає морозним пилом, искрами, миготять тернові очи, біліють зуби… Мармурове личко схиляється близько, голова туманіє, забиває дух… Санчята скриплять і перекидаються.
66
