Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/43

Цю сторінку схвалено

прохаємо вас тільки пристрамити їх, посадити в карцер на хліб та на воду, а того щоб їх зовсім скривдити, щоб вони на нас колись плакалися, — ми на те не согласні.

— Не согласні! Не бажаємо! — загули всі инші в один голос.

Директор помовчав.

— Хто плямував нашу чесну школу? Хто чинив нічне безладдя? Наперед виходьте! — звернусь він далі до вихованців.

Всі мовчали.

— Признавайтеся, бо гірше буде.

— Всі! — промовив із гурту один голос.

— Як — усі до одного? — не пойняв віри директор, позирнувши на краших учнів.

— Всі!!! — рішуче, з блиском в очах зашумів увесь директорський сад-виноград.

Потупив старий сиву голову, загадався.

Далі зітхнув, вийшов на середину…

Стоять рядочками семинари, пустили очи по долівці. Все примовкло, тільки лунає на всі мури гарний, гучний голос сивого. І чуть у тому голосі і просьбу, і смуток, і докори. Візьмуться іскрою старі очи, насупляться брови та й знову розправляться, і сяє в очах уже журний блиск а голос оддається щиро та тепло.

і одбивається той блиск журний в молодих очах, що вниз опустились і місця собі не мають.

А серед класа безсоромно, як жива спокуса, прямо перед директором, повивертались Щурові калоші… І боязько одводять од їх семинари очи, щоб не вийшло гріха.

Виговорився директор, і одлягло йому од серця.