А далі під стіною вирядились музики.
Ріже білявий у скрипочку, — чорнявий у баса: тнуть, аж у гору пнуться. Дме патлатий у трубу, надувся, топчеться ногами, як коняка в топчаку, й веселим оком підморгує танцюрам.
А у великі вікна, мов діти на підслухи, позчіплювались віти в рясному інеї, застують золотому проміню хоч зверху зазирнути на бурсацьке свято.
Цс! Ц!.. — Засвистіло зразу. Увірвалась скрипочка, мов удавилась. Замовкли дуди. Зарипіжив разів зо-два на останку бас та й примовк засоромлений.
На порозі, мов із землі виріс — стояв сивий, як голуб, директор.
За плечима в директора, в коридорі видно було якихось чужих людей.
— Прошу сюди… — звернувся до їх директор і, даючи дорогу, велично повів рукою в клас.
Бурсаки глянули туди й обімліли:
Стукаючи замерзлими чобітьми й незграбно повертаючись, у кімнату всунули, ніби з шпиталю повиходивши, з синяками під очима, з розпухлими носами, із забинтованими головами, побиті звечора каменотеси.
За ними в хвості волікся пригноблений смутний Мошко Царевський, що апостольська сива борода в його, семинарський постачатель Мошко, що в його якимось дивом разом із усім його крамом на ранок зник із лиця землі й увесь його „магазин“.
Схвильований, затурбований, запаморочений нечуваним дивом — він нічого не міг зразу
