Подивився на неї Щур, і радісно засміявся.
— Вона!
Громом озвалась з радощів семинарська орда.
І сидить Щур рядочком із дівчиною на семинарському столі, як на посаді. Кують дівчата колядки, величають їх. Оксану зорею взивають.
Ой красна, красна в лузі калина
А ще красніша дівка Оксана.
В сінечки ввійшла, як зоря зійшла…
Чудно якось Щурові, немов би його вінчають оце із чужою дитиною.
А під рукою щось ворушиться, озивається стиха, нагадує, що воно ж не дерево, не стовбур, а той стан дівочий, що годиться його пригортати.
І видно із столу Щурові: не марнує часу й инша бурса — радіють, гомонять, як горобці щебечуть коло дівчат.
Всі пічкурі, що вже мохом поросли од зубрячки, підбадьорились, підсунули вище очкурі.
І видно, як філософ і ворог жіночого роду Зоренко поважно, як учений професор, розглядає перстні в кругловидої дівчини на руці.
Навіть божественний та богомільний Савка — і той підсипає якійсь чепурушці та реготушці зовсім не божественні речи десь у куточку.
Гуде бурса, як рій…
І відразу тоненько-тоненько заговорила у чиїхось руках скрипочка, як засміялась; крикнула, як на морі утка, мідна труба; загула, як пчілка, якась дудка; ревнув бас. Усе кагалом загуло, заревло.
