— Хлопці!.. — хоче сказати щось товаришам Щур.
Оксана затуляє йому рота, липким цвітом очи засипає.
— Щур! Щур! Щур!..
Щур напружується й одкриває вії.
Ясний, білий, ніжний вранішній світ мружить очи; горять рожевим огнем визерунки на великих шибках, а за ними осміхається на вітках білий-білий пелехатий, як хмаринки легесенький іней. Усі ліжка вже порожні. Коло його — кацап Макеїв, радісний, червоний, заклопотаний, шарпає його за руку, за плече:
— Вставай скорєй, хохлина — Аксана здєсь!
Щур радісно потягається, пригадуючи вчорашній вечір — слова товаришеві він бере за жарт.
— Колядовать пришли дівчати із Киричанки, і она з ними — радісно рапортує Макеїв далі.
Щур схопився, мов вилили на його цебер води.
Здавня було заведено, що різдвяними святами з села приходили дівчата колядувати паничам — стало ясно, що Макеїв каже правду. Щур кинувся мерщій одягатись. Товариш, не одступаючи, наганяв його, щоб дівчата, одколядувавши, не пішли часом із корпуса.
Розчісуючи нашвидку чуприну, Щур поспішає вниз по сходах, забувши навіть, що замісць черевиків на ногах у його соваються одні чиїсь калоші. А із класу долітає вже веселий гук, а в йому одзначаються дзвінкі дівочі голоси, такі чудні й незвичайні у цьому похмурому будинкові. І радісно, і боязко Щурові,
