Невтримана радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла, тихо, без гуку. Вихорем закружило лахміття, довгі рукава, обірвані лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той — у боки, той навприсядки. І тихо-тихо, як тіні, тільки хуркає вітер, та шугають, як у метелиці, золоті блистинки — очи.
Пострибають, знову заніміють, слухають: чути за дверима ридання, виразне, безсумнівне.
І знову — вихор радощів — ще дужчий, ще бурніший. Хтось подав трівожний знак, і всіх видуло з коридору, як сухе листя.
Вийшла умита, спокійна. Голос твердий, як криця:
— Іди сюди, як тебе…
Мов розвязався мішок із гамором: крик, зик, пискотня…
— Мишко, сюди! Мишко, кличуть!..
Спинила всіх, зібрала кругом себе:
— Слухайте сюди, — завтра має бути у нас ревизія: коли яка ґава засиплеться, то дивіться…
Показала добрий таки, м'язистий кулак.
Всі з жаром, з огнем:
— Ніколи в світі!
— Ось нехай тільки бовтне хто!
— У-у!!..
Замахали кулачками.
— Подивіться, дівчата, є там у нас у коморі хоч яке-небудь сухе шмаття?
… Хлопці показували дівчатам носи, язики й басками співали:
