Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/363

Цю сторінку схвалено

Дивиться на дітей, віри не діймає: чогось поблискують трівожно очи.

— Хм…

Далі рішуче:

— А на, лиш, каганця, посвіти мені.

Нагнулась до одного ліжка, до другого. Далі повертає суворе лице до дітей:

— Сором! А оце що лежить під ліжком? Візьми щітку, зараз мені вижени!

Змовкли. До чергового:

— Ну, кому я кажу?

Черговий не взяв щітки, нагнувся до ліжка, смутно:

— Вилазь, Мишко, засипались…

З-під ліжка висувалась біляста, нестрижена голова, червоне од напруги лице.

Параска Калістратовна плеснула в долоні, одступила:

— Що це?! Це вже нового знайшли!

Зразу, як по команді, оточили її з усіх боків: резонери, жалібниці, філософи:

— Параско Калістратовно! Параско Каліст… Це не простий хлопець! Це найкращий за нас усіх! Роботящий, слухняний…

І далі з жаром:

— Це буде Мацарта! Мацарта!

Дивиться:

— Яка Мацарта?

— Артист, музика… Як би почули, як співає! Як грає!.. Ми його як-небудь… долі…

Затулила уши, кричить:

— І слухать не хочу! Мене під суд! Мене в чеку за цеє! Ми тут кубло зарази розведемо! Мене живцем з'їдять за це!