Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/359

Цю сторінку схвалено

бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами!..

— Гріться! — Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.

Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілько дощок із сусіднього баркана. Тута-ж на підлозі пиляють, рубають, кришять на тріски…

Незабаром у панському, напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчята.

Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло — зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку буденовку з зіркою.

А вітер: гу-гу-гу! за вікнами, аж мурашки поза спиною…

За гомоном про його було забули, далі хтось побачив:

— Гляньте, Мишко і досі в нас!

— Мишко! Як-же ти додому підеш! Чуєш, що то на дворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.

Мишко низько схилив голову. Один — ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох по лицю.

— Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодаюший!

Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:

— Я без-при-тульний…

Всі од каміна, обступили, дивляться:

— От тобі й папаша з мамашою!