— Нащо, кажу, ви з дітей одежу поздіймали? Ви дітей попростужуєте!
— Це — позичене. Ви мусите одягнути їх.
— Я вам сказала, що я не маю де їх діти! В будинок я не візьму їх.
— А я де їх діну? Де? — озвірився чоловік, — третій день вожуся з будинку в будинок… У мене сили вже немає.
— В наросвіту ведіть! — завідующа.
— Ведіть уже сами — я водив!
— Слухайте сюди, — ви можете що-небудь розуміти, чи ні: будинок на тридцять душ — у мене їх дев'яносто. У мене заразні хворі. У мене по-троє сплять на одному ліжку; у мене ні білизни, ні чобіт… У мене хліба — ні кришки!
— Про мене хоч на вулицю їх повикидайте!
— І виведу! От голісеньких і випровожу, та й побачимо, хто буде за це одповідати!
Дівчатка винувато й злякано переводили очи з одного на другого — почувши цеє, одна — в плач, друга — в плач. Завідующа — зирк на їх — позгиналися, аж посиніли, — не втрималась — у сльози!
Чоловік в окулярах, користуючи момент, папірець — на стіл, продерся поміж дітьми і, нашвидку витираючи на лиці піт, югнув у двері. Діти, що слідкували — в регіт! …Завідующа, схлипаючи, одягає гостей у якесь шмаття й присягається комусь: „Ні одного більше! Ні лялечки, хоч там що! Краще втечу“.
Дівчата сміються, ляскають у долоні, і дражнять хлопців — співають:
