вітром, як молода дівчина, метнулася до хати стара Рахиль.
В низенькій підвальній кімнаті були вогкі стіни; маленькі вікна позатулювані старими ряднами та драними хустками. Ходила курна темрява, і стояв важкий специфичний дух. По кімнаті вештався рухливий силует баби прийомниці. Побачивши Аврума, вона прихилила до його своє зморщене, урочисто спокійне лице і замріяно, з виглядом людини, що перебуває при великій тайні, що нічого, крім неї, не бачить і не знає, тихо і радісно поздоровила Аврума з сином.
Аврум нагнувся над ліжком і злякано став приглядатися до якогось кубла із брудного ганчір'я, що було накидане на ліжку коло хворої. З кубла визирало, сердито хмурячи безволосі брови, незадоволене та червоне од напруги, мініятюрне лице людини; маленька людина вертіла голівкою і на увесь голос кричала, гримала, як той старий, сердитий архирей, що несподівано наїхавши на парафію, гомонів на увесь причет за непорядки:
„Що у вас за безладдя таке? Чого темно в хаті? Чого брудно? Чого вонь? Що за ганчір'я порозкидане скрізь? — Я вас!..“ — здавалось кричало капризне начальство. Мовчки, без суперечок, швиденько усі бігали коло його, ніби почували себе винуватими; хлюпотіли водою, розмотували його і знову сповивали. В коротких і зляканих словах Аврума, здавалось, було чути:
„Звиніть, звиніть, пожалуста“… Але новий, незвиклий до бруду і смороду гість, як суво-
