бивали, жалили і кололи об будяки брудні та худенькі, босі ніжки. Дорослі люто шарпали їх за руки, затуляли їм роти і без жалю били по лицю, коли вони плакали од утоми, або, не стерпівши гострого болю, мимоволі здіймали вереск.
По улицях мертва порожнеча: ятки і крамниці позамикані, вікна і двері позабивані дошками; на деяких висіли мовчазні, скорботні ікони Божої Матері та в терновім вінку Христа.
Тільки в одному старому і похиленому будиночку на жидівському кварталі були двері на улицю одчинені і коло їх метушилася самотньо жива душа, не маючи сили залишити свого гнізда й тікати з міста за потоком людей. То була стара Рахиль, мати Аврума кравчика. Сам Аврум, змарнілий, наляканий, затурбований то вибігав із хати на улицю, то знову швидко біг у хату; з хати долітав одноманітний стогін родильниці, що раз-у-раз переходив у викрики од нестерпимого болю.
Аврум вискочив простоволосий, розхрістаний і нетерпляче, сполохано звертався до матері, що дивилася кудись у далечінь великими очима, ламала руки і шепотіла щось білими, як глина, губами.
— Ну, що там? що?
— Оглух? не чуєш? — крізь сльози промовила вона суворим голосом і показала рукою у той бік, звідки, як у морі хвиля, все ближче й ближче насувався глухий гук.
— Ой, ґвалт! — вслухаючись, стиха промовив Аврум.
