Лія нічого не сказала, зітхнула повними грудьми і радість теж тихо засяяла на її молодому обличчі.
— Авруме, розкажи, про що там говорили на тому мітингу, — лагідно, з цікавістю почала вона прохати Аврума.
Аврум почав вигадувати жінці якусь казку, що ніби її він казав на мітингу.
Справді-ж було воно не так. В дійсности він не міг сказати людям тієї казки. Підчас гарячих промов на мітингу, які одна за другою огняним дощем сипалися з трибуни, вона спалахнула у його полум'ям, забила дух, і його вихрем винесло на трибуну. Аврума всі знали в місті, завжди нужденного і завжди бадьорого, — всі знали і всі любили за його щирі, хоч і невдалі вигадки. Тепер усі сподівались од його якогось жарту і одна його постать на трибуні вирвала тоді з натовпу бурю радісного галасу і тріскучих аплодисментів.
— Гляньте, Аврум, Аврум Марчик!
Коли він, єдиний раз у своєму життю побачив перед собою море людських голів, безліч уважних очей, які привітно дивилися на його, осміхаючись і покірно, із жадобою дожидаючи од його слова, він почув, що ноги під ним затремтіли, а з очей чогось бризнули сльози і він замість жарту зміг усього тільки промовити.
— Товариші, я хочу сказати вам одну маленьку казочку: „Жив собі на світі жидок Марчик, бідний кравчик“. Далі скілько він не напружувався, скільки не махав руками — виходили тільки смішні, покалічені слова, а та
