ні синього неба, ні ясного сонця, ні зелено-мрійних степових далів, і тільки серцем одчували їх привіт і ласку.
Лехко становились в ряди, мов сп'янілі од смутку, рушили далі, геть забувши про біль і втому.
— Траам-та, трам-та, тру-ру-ру-ра-ром!.. — несподівано ударила в безлюдні далі, у синє небо могучими згуками голодного маршу дзвінка, ридаюча мідь. Здрігнулись колони, здавалось, згуки виривались із їх грудей, — ряди вітром вирівнялись під шнур, підняли голови — всі, як одна нога, разом ударили в землю і швидко зрослися в один суцільний організм, в один живий ланцюг, який рівно поплинув між зелених берегів, самітний і одірваний, кудись в невідому далину чужих степів.
Стогнала земля під ритмичними ударами тисяченогого велетня, в-лад бреніло безліч казанків.
Метальовим криком рвали повітря мідні труби, далеко в безлюдних просторах розкидали тужними звуками, гарячою тоскою німого, могучого звіря, що почув на себе рани і смерть.
