Проте днів через п'ять на одному із привалів полка наздогнав залишений в городі командир; був він змарнілий, як земля, неголений і нестрижений і в глибоко запалих очах у нього стояв тихий смутний спокій. Його зразу оточили тісним колом змучені думками й догадками офицери й салдати, обступили з жагуче-цікавими очима.
— Перш за все, панове, — звернувся він до них, — раджу вам викинути з голови все зайве й покликати на серця свої мир і спокій; тепер нам треба мати свіжу голову і чисте серце, бо поки збереться на нас людський суд, нас буде судити суд Божий. Перед нами загорілись жорстокі бої, і командир корпуса, зважаючи на славну історію нашого полку, дає нам перед судом останню честь — посилає нас на зміну нашому боєвому товаришу, вже доблесно загинувшому там в лютому бою Н-ському полку. Завтра над вечір ми підемо в бій.
Шелест тихий і ніжний пішов у гурті, засяяли очи, почулись полекшені зітхання, мов з плечей скинуто було тягар. Подуло новим вітром по полку і новий огонь засвітився и очах. Жалі, образа, ненависть, непривітні города, жорстокі люде — все погасло, здалося зразу неважним, нецікавим перед тим великим і смутним, що чекало на полк.
Смуток незлобивий, чистий, як степове небо загорівся в усіх у грудях ясним жарким полум'ям і ще дужче роздував його бархотинний, запашний вітрець, тихо подуваючи на запалені обличчя; ніби наміткою зав'язував їм хтось світ, і здавалось, вже не бачили очима
