Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/334

Цю сторінку схвалено

— Христос воскрес, чорнобрива! — вирівнявся перед нею другий.

— Е-ге вас багато буде таких — грає очима красуня і одступає.

— Тільки зо мною!

— І зо мною! — і зо мною! — підходили салдати. Дівчина весело регоче, й в блискучих її очах світить легенький жаль, що не можна усіх похристосувати.

— З усіми як цілуватись, то й до вечора не перецілуєш!

Глянула униз, звідки сунули вже не поодиноко, а цілими гуртами. Глянула і замовкла. Очи широко одкрились, як у дитини, осуровіли, стали здивовані й пильні: здавалось всі салдати понадівали білі, брудні машкари на обличчя. Один, два, три… всі — на якого не глянь. Де старіший, де молодший не можна було розпізнати: у всіх по виду — патьоками грязь, всі задріпані, обірвані, брудні.

Немов вітер сипнув піском дівчині у вічі — вона шидко закрилась рукавом і затремтіла од плачу.

— От тобі й раз! — Чого це вона? — не зразу догадалися салдати.

— Чого це ти, чорноброва, плачеш?

 — Глянь-глянь! — спинився коло неї хлопчик останнього набору, — такі милі, такі малюсенькі черевички, а воно ще й плаче? — Одхиляє її руку од очей.

Крізь біль і сльози у неї виринув в очах на мить знову кришталевий сміх, та глянувши на близько схилене до неї безвусе змарніле лице з глибокими, сумовитими очима, брудне