пливе далі. Скрізь по шляху — немає міста сухого. На привалах деякі валились прямо в грязь, деякі спинялись коло шляхових верб, упершись головою в стовбур, а більшість гуртом, як війні, становились на шляху, все глибше грузнучи в болоті, з рушницею за спиною і з піднятими полами шинелів у руках. Постоять, оддишуть — та й знову тяжко рушають далі. В рядах густо почали волочитись устілки за чобітьми, видно мотузками позвязувані передки: а дехто човгає вже зовсім без чобіт, обмотавши щільно ноги онучами. Вже з другого привалу почали розгублюватися люде; де-далі — все більше й більше. Попід вербами і так понад шляхом скрізь густо падають вони снопами, деякі перезуваються, перев'язують виразки, инші сидять нерухомо-бліді й мовчазні, як статуї; суворо стискають губи, смутно закривають очи, глибоко запалі, немов їм обридло дивитись на світ. Мовчки проходять мимо них офицери, забрьохані по пояс, бліді, очи сонні, лице густо покроплене болотом.
Сніг перестав, посіявся дрібний імлистий дощ, потім знов пухкий лапатий сніг.
Пливуть, помалу-малу, мов тягнуть якісь велетенські сіті.
Над вечір скупо осміхнулось сонце.
Стелеться чорний шлях на гору довгу та високу, що шпиля її не видно.
„Гей, хлопці, підтягнися — тридцять верстів осталось позаду — швидко спочивок!“
